Майже кожен, кому доводилося повертатися на батьківщину з цивілізованих країв, відчув на собі цей ефект. Ледь ступивши на рідну землю, ти ніби занурюєшся в якусь злостиву ауру. Ніхто ще не відтоптав тобі ногу в метро, ніхто не штовхнув, ніхто не кинув в спину лихе слово - а твоє тіло вже реагує. Щось ніби тисне в грудях, ледь помітно напружуються плечі, кисті рук та щелепи. Ми відчуваємо, що втрапили в агресивне середовище. Своєю думкою про причини цього явища ділиться психолог Людмила Петранівська.
Бойова стійка
Наші дзеркальні нейрони, зчитавши інформацію з облич, голосів, запахів - вмить, в обхід свідомості, мобілізують тіло на готовність до агресії. Ви можете бути скільки завгодно мирною і доброзичливою людиною. Однак, мозок і тіло миттєво оцінюють середовище, як небезпечне, - і ви вже в бойовій готовності. І навпаки: чимало людей кажуть, що за кордоном почуваються вільно і розслаблено - попри мовний бар'єр і незнайому ситуацію.
Пригадую, як у відрядженні з обміну досвідом в Британії ми квапливо їхали з англійським колегою вузькими міськими вуличками. Спізнювалися на зустріч. Аж раптом - перед машиною, як з-під землі, вигулькнула жвава старушенція з паличкою. І почала переходити дорогу в абсолютно недозволеному місці - та ще й погрозила нам своїм ціпком. Верескнули гальма, напнулися ремені, машина спинилась. Колега, чоловік досить емоційний, висунувся з вікна. Я припускала, що почую щось на кшталт: «Куди ти преш, стара відьмо!». Але він лише жартома погрозив пальцем - і сказав: «Агов, пані, ходіть обережніше!».
Причина не у ввічливості і не в стриманості цього чоловіка. Я бачила, що він анітрохи не розлютився. Невеличкий стрес, але якщо все обійшлося - то й гаразд. Услід старенькій він похитав головою, як поблажливий батько, котрий дивиться на непосидючого малюка.
Що заважає нам так само реагувати на неминучі неприємності, повсякденні дрібні незручності, чиєсь глупство і необережність, конфлікт буденних інтересів? Чому наш Інтернет переповнений текстами на тему: «Ні, ну ви тільки подумайте, які всі ідіоти (сволота, бидло, хами)!». Такі дописи часто фігурують вгорі рейтингів. Причиною може стати що завгодно: діти бешкетували в кафе, а батьки їх не вгамували, дівчата з недостатньо красивими, на погляд автора, фігурами, носять відкритий одяг, люди, які неправильно, на погляд автора, паркуються (переходять вулицю), люблять неправильну, на погляд автора, музику - і так далі.
На кожен такий допис надходять сотні коментарів: «авжеж, і мене дратують ці виродки!». У відповідь пишуть: «сам ти виродок!» - і пішло-поїхало.
Причина - не у поганих манерах, не в низькій культурі, як найчастіше припускають, - а в почуттях.
Адже й справді - усі ці дрібниці дратують! Лють спалахує, як сірник. Так, ніби галасливі діти, або чиїсь оголені негарні коліна, або провінціал, який розгублено озирається в проході метро, шукаючи вказівників - це не просто люди, які на хвилю чимось завадили. Їх сприймають, як агресорів. А отже, їм треба негайно дати жорстку відсіч.
Причини люті
Причин у цієї люті багато, і не завжди зрозуміло, де закінчується дія одного чинника - й починається дія іншого.
Для початку - про саму агресію. Це поняття часто сприймають негативно, однак в природі агресія - корисна властивість для виживання живих істот. Вона необхідна для самооборони, для захисту своєї території і потомства, для вилову здобичі (у хижаків), для конкурентної боротьби за самиць (у самців).
Тобто агресія, хоч і може часом вбивати, сама по собі стоїть на службі життя, продовження роду. До того ж, природна агресія завжди дуже функціональна і економна. Якщо на карті не стоїть життя, використовуються насамперед її ритуальні форми: загрозливі звуки і пози, силова боротьба без заподіяння серйозних каліцтв, позначення території знаками і. т. д. Що менш плодючий і що більш небезпечно озброєний від природи той чи інший вид - тим менше він може собі дозволити бавитися з агресією. Міські коти можуть згаяти вечір за кривавою бійкою, тигри в тайзі - ніколи.
Людина сама по собі, від природи, тварина слабка, кігтів та зубів не має. Тому інстинктивних програм заміни бійки на ритуал у людей обмаль. Довелося самотужки винаходити способи заміни прямої агресії: від правил ввічливості - до чемпіонатів з футболу, від тонкої іронії - до процедури судового розгляду, від державних кордонів і дипломатії - до демонстрацій і профспілок. Ми агресивні, навчилися з цим жити - і вчимося далі. Адже коли ми втрачаємо контроль над власною агресією, це буває страшно. Прикладів в історії чимало.
Але та розлита агресія, про яку ми повели мову, не схожа на агресію на варті життя. Це «агресія взагалі», яка не має конкретної мети. А отже, вона поширюється всюди, завжди і за будь-якої можливості. Це агресія неврозу, одне з визначень якого: «регулярна неадекватна емоційна реакція на обставини, викликана психотравмою або дистрессом (тривалим, постійним стресом)». Тобто, реакція, явно неадекватна причині, буря в склянці води, шаленство через дрібниці.
Що ж за психотравма, що за дистрес криється за цим явищем?
Те, що лежить на поверхні - це постійні обмеження в правах, дрібні і не дуже.
Простий приклад: на московських вокзалах при входах поставили металодетектори. Гаразд, країна живе під постійною загрозою тероризму, нехай так. В Ізраїлі, наприклад, теж всюди металодетектори. Але є одна суттєва різниця.
В Ізраїлі - дійсно ретельно перевіряють. І якщо у тебе «сигнал» - нікуди ти не підеш, поки поліцейські не встановлять причину. Крім того, "рамок" ставлять стільки, скільки можна розмістити, невтомно працюють на огляді сумок, намагаються впоратися швидше. Черга терпляче чекає: видно, що це серйозно і має сенс.
А що, натомість, коїться у нас? Широкий вхід у вокзал. Посередині стоїть одна рамка. Решта простору просто перегороджена столами або бар'єрами. Біля рамки дрімають або базікають троє поліцейських. Люди, не знімаючи з плеча сумок, проходять всередину, не звертаючи уваги на вереск детектора. Ніхто й не гляне у їхній бік, можна пронести навіть базуку. Раптом ви розумієте, що вам потрібен інший вхід, і хочете вийти назад. Вас не випустять. Тому що вихід - там. Де там? А он там, за двісті метрів. І вам слід, з дітьми та валізами, здолати шлях спершу туди - до дозволеного виходу, а потім назад - до тієї точки, в яку вам треба повернутися. Можливо, ви при цьому спізнитесь на потяг. Чому? Тому що так, і все.
Обмеження без логічного підґрунтя зазвичай дратують. Перекриття доріг при проїзді перших осіб, вимога приносити з собою бахіли в лікарні і школи, навіть доріжки, які чомусь завжди прокладають не там, де людям зручно ходити… Усе це створює постійне тло дистресу: тебе ніби щохвилини «ставлять на місце», дають зрозуміти, що ти ніхто, і звати тебе ніяк.
Такі особливості суспільства, вибудуваного згори донизу, по вертикалі. Тут права і можливості не належать людям за визначенням, їх спускають згори. У людини нема «своєї території» в принципі - а отже, немає й меж, які можна було б охороняти. У громадянина будь-якої хвилини можуть запитати документи, йому диктують, де він може і де не може перебувати, до нього намагаються увійти в будинок, щоб з'ясувати, як він виховує дітей, - він собі не належить. Межі не те щоб порушені - вони зруйновані вщент дуже давно.
Уявімо, що хтось вирішив використовувати природну здорову агресію, аби відстоювати свої межі, коли інший їх порушує. Обуритися, відмовитися виконувати безглузді вимоги, написати скаргу, зрештою, позиватися в суді. З'ясовується, що у вертикальному суспільстві це майже неможливо. Процедури відстоювання своїх прав, якщо вони й наявні, то дуже невиразні і громіздкі.
Припустимо, я хочу, контролюючи свою агресію - тобто, цивілізованими методами, - відстояти своє право виходити з метро у власному місті у вихідний день там, де мені зручно. А станцію перекрили, щоб завадити опозиційній акції. До кого мені позиватися в суді? До адміністрації метрополітену? До міліції? До мерії? Хто ухвалює рішення - і хто може їх скасовувати? Це зазвичай складно з'ясувати. Але навіть якщо я все ж позиватимусь, я мушу згаяти безліч свого часу на тяганину: судові засідання можуть скільки завгодно переносити і скасовувати. А якщо суд і здійсниться, наскільки великі у мене шанси його виграти? Якщо зважати на специфіку нашого судочинства?
Гаразд, спробуємо інший шлях. Я хочу мирно і ненасильницьки здійснити своє право. Тобто, все одно піду, хоч і не дозволено. Чемно, нікого не ображаючи. Просто мені тут зручніше, тут спеціальне місце для виходу, я сплачую за послуги метрополітену і хочу їх отримати в повному обсязі, доїхавши куди мені треба, а не куди дозволено. Чим це закінчиться? Швидше за все, затриманням і судом, результат якого теж визначений наперед. І навіть мої друзі і товариші по роботі мене не схвалюватимуть: навіщо було лізти, якщо не дозволено? Ти що, найрозумніший?
Що виходить у підсумку? Практично всі напрацьовані людством мирні способи відстоювання своїх кордонів і прав у вертикальному суспільстві недоступні. Ми не можемо змінити владу, не можемо домогтися зняття з посади чиновника, що порушив наші права; у нас немає можливості завадити ухваленню законів, котрі порушують наші права. Спроби реалізувати свої права явочним порядком автоматично вважаються злочином, і завжди знайдеться який-небудь «закон», який зробить нас винними.
У такому становищі ми відчуваємо стрес. Агресія виникає - і не вщухає, бо їй нікуди подітися. Можливості відпрацювати цю агресію "по суті питання" немає - тож вона, як пара, затиснута кришкою, вимагає виходу.
Зло передається по колу
Різні люди використовують різні рішення.
Одне з найпоширеніших - зміщення агресії вниз. Тобто, отримавши хамську догану від начальства - накричати на підлеглих. Вислухавши нарікання вчительки - відлупцювати дитину. Мій син, коли вперше сам їздив у далеку подорож, здійснював пересадку в аеропорту Франкфурта - величезному, як ціле місто. «Але я - сказав він - швидко знайшов свій літак на Москву. Треба просто йти в той бік, де батьки кричать на дітей». Звичка будь-який стрес (а авіаперельоти - це завжди стрес) зливати вниз по ієрархії, на слабших, на дітей, замість того, щоб піклуватися про зниження стресу для них - типова, на жаль, поведінка наших співвітчизників.
Існують цілі системи, в яких агресія рухається постійним потоком згори вниз: начальство кричить на директора школи, той на вчителя, вчитель за восьмикласника, той відважує стусана першокласнику. Чи можна очікувати, що, наприклад, працівник опіки, якого начальство по телефону щойно нецензурно вилаяло (реальність, на жаль) - швидко дасть собі раду з отриманою порцією агресії, і зустріне відвідувача з усміхненим обличчям?
Наступний спосіб теж дуже поширений: спрямувати агресію по горизонталі. Іншими словами, злобитися на всіх навкруги. Але це теж небезпечний вибір: якщо сердитися постійно і на кожного, швидко придбаєш репутацію лихої людини з нестерпним характером. І сам собі перестанеш подобатися. Тому є альтернативний варіант: лютитися не на всіх підряд, а на інших. Не має значення, чим вони відрізняються: манерами, поведінкою, релігією, національністю, статтю, особливостями статури або мови, мешканців столиці (провінції), освічених (неосвічених), тих, хто дивиться або не дивиться телевізор, ходить або не ходить на мітинги. Використовуються аргументи, цілі системи доказів, чому відчувати і демонструвати агресію стосовно цих інших - добре і правильно. З'являються однодумці, і ось вже можна «дружити проти», заодно задовольняючи своє почуття спільності. Не дивно, що ця гра у «свій-чужий», як спосіб спрямування агресії, дуже популярна.
Нарешті, можна спрямувати агресію навіть вгору, але не туди, звідки прийшов дошкульний для тебе імпульс - а кудись там вгору. Як то кажуть, вистрелити в повітря. Наприклад, ненавидіти «начальство взагалі». Лаяти владу, навіть не намагаючись відстояти свої права. Також гарно виходить ненавидіти уряд іншої країни. Це просто, безпечно і дуже надихає. Як у старому радянському анекдоті: у нас свобода слова, кожен може вийти на Червону площу і вилаяти президента США.
Найбільш прийнятним та «інтелігентним» (а також «християнським») варіантом є спроба погасити агресивний імпульс собою ж. Лягти на гранату агресії, накривши її собою. Одне погано - довго діяти таким чином не вдається нікому. Нехай не за раз, але за кілька років агресія, стримана зусиллям волі, руйнує тіло, приносить хвороби і відчай. Людина або підлаштовується під середовище і починаєте наполегливо, як усі, поширювати агресію на всі боки, або вчиться не відчувати, зображує лицемірну доброзичливість, яка так дратує в людях, підкреслено «культурних» (або підкреслено віруючих).
Треба бути святим, аби, поглинаючи агресію, не самознищуватися і не передавати зло далі. А святими, як відомо, поле не засіяне.
Безпорадний агресор
Втім, на цьому справа не закінчується. Без сумнівів, агресію можна перенаправити. Але при цьому ти знаєш: проблема залишається без вирішення. Зруйновані кордони нікуди не зникли. Ти не захистив себе, свою дитину, свою територію, свої права. Перетерпів, проковтнув. І за це ти ненавидиш і зневажаєш самого себе.
А отже, кожне ніби-то дріб'язкове порушення твоїх кордонів (підлітки вночі кричать під вікном і не дають спати) для тебе - вже не просто неприємність і неподобство. Це питання, яке звучить в голові зі знущальницькою інтонацією: «Ну, і що ти вдієш? Ти ні на що не здатний? Ти нікчема?». У людей немає досвіду, щоб вирішувати такі проблеми. Відпрацьованих технологій захисту кордонів теж немає, і навіть самих кордонів майже не лишилось. Лячно. Важко. Незрозуміло. І десятки людей крутяться у ліжках, лаються і проклинають «цих виродків» - але жоден не наважується спуститися у двір, щоб попросити крикунів поводитися тихіше. І ніхто не зателефонує в міліцію, щоб викликати наряд. Тому що: а раптом вони агресивні? А якщо вони не послухаються? Та хіба ж міліція приїде? Та й взагалі - мені що, більше за всіх треба, інші ж терплять.
Парадокс у тому, що насправді ми маємо справу не з надлишком, а з дефіцитом агресії - здорової агресії, яка може захистити. Тривала звичка спрямовувати цю енергію в бічні русла призводить до того, що в найбілш явній, очевидній ситуації, коли нам треба відстояти свої кордони, захистити своїх близьких - ми безпорадно лютуємо, і нічого не робимо. Заздалегідь погодившись, що це неможливо, хоча підлітки під вікном - це не міліцейська держава і, загалом, можна було б спробувати.
Ось тут полягає причина глибша і серйозніша: зневіра у своїх силах, усвідомлення власного боягузтва, презирство і ненависть до себе, нездатного до самозахисту, робить кожен випадок стократ більш стресовим. Щоб припинити бути нікчемними, люди знову використовують агресію - як спосіб відчути хоч на мить свою силу. До будь-якої агресії згори завжди знайдуться охочі приєднатися і голосно «підтримати» (іноді голосніше, ніж сам агресор). Так, ніби це символічне злиття з «сильним» дає їм індульгенцію від нікчемності. І потоки агресії не вичерпуються, і нестримно вирують навколо.
І ми спускаємося трапом в аеропорту - і потрапляємо у цю знайому ауру, і наші плечі, пальці і щелепи ледь помітно стискаються...
Що робити
Що ж робити? Перш за все, усвідомлювати усе це. Усвідомлювати, що позиція вічної жертви - це зовсім не позиція миролюбності і «доброти». Це позиція пасивної, безсилої агресії, яка руйнує нас самих. Це також і тканина суспільства, тому що коли всі навколо «виродки» - яка тут може бути соціальна тканина?
Усвідомлювати, що ми дотримуємося певної позиції не тільки тому, що нас в неї загнали, а й за власним вибором. Вона вигідна, і попри усі мінуси - не передбачає активних дій і відповідальності. Сидіти і лютувати на весь світ - це ж так просто і зручно.
Але якщо ми хочемо, щоб нас припинили запитувати: «А чому ви у вашій країні всі такі злі?». Якщо ми хочемо припинити «насолоджуватися» розлитою всюди безсилою люттю? Тоді нам потрібно повернути собі свою агресію, свою здорову злість, свою здатність себе захищати. Згадати - або створити з нуля - технології оборони своїх кордонів. Навчитися без остраху говорити: «Я не згоден, мені це не підходить». Не боятися «висовуватися», навчитися об'єднуватися з іншими, щоб відстояти свої права.
Недарма, наприклад, помічають, що юрба людей на протестних мітингах, як не дивно, виявляється набагато більш доброзичливою, ввічливою і веселою, ніж натовп в метро в годину-пік. Коли люди освоюють цивілізований спосіб випустити свою агресію прямо за адресою, їм нема за що сердитися на оточуючих.
У підсумку - завдання полягає в тому, щоб заново збудувати кордони на всіх рівнях, знизу догори, перетворити вертикальне суспільство на суспільство з якоюсь більш цікавою і складною конфігурацією. І тоді, швидше за все, з'ясується, що ми зовсім не злі - навіть навпаки.
